Тихенько прочинили двері і зайшли в пекарню.

Місяць світив у вікна і допомагав їм роздивитися навколо. Пекарня була закіптюжена і брудна. По кутках павутиння.

Видно, ті, що тут пекли, не були особливими чистюлями. По підлозі гуляв вітер. І — ні лавки тобі, ні ослона, не кажучи вже про якесь там ліжко. Тільки біля печі стояли якісь кадубці, прикриті й зав'язані ряднами.

— Бр-р! Як тут негарно й незатишно! — прошепотів Вітя.

— Як нам тут ночувати! — прошепотів Вова.

— Хоч у піч лізь, — прошепотів Вітя.

— А що — давай! — прошепотів Вова.

І вони полізли в піч. У печі й справді було затишніше. Черінь була ще тепла з учора. У приску деінде навіть жевріли жаринки.

Близнята-козенята забралися у піч і повкладалися там.

Було тихо, темно й моторошно.

— Ех, — зітхнув Вітя, — як би я зараз хоч… хоч манної каші з’їв…

— І я, — зітхнув Вова. — Я там у стійлі скубнув сіна, пожував, — гидота страшна! Як його бідні справжні козенята їдять!

— А на іменинах у тьоті Наді, пам’ятаєш, який пиріг з яблуками завжди…

— А пончики…

— А коржі з маком…

— А морозиво з варенням…

— А… а… — І Вітя заплакав. І Вова заплакав теж.

Невже це ми ніколи більше у зоопарк з татом не підемо, — крізь сльози прошепотів Вова.

— І у дитсадок до Галини Михайлівни, — крізь сльози прошепотів Вітя.

— І на гойдалці не гойдатимемось…

— І на каруселі не крутитимемось…

І вони заплакали ще дужче.

— Навіть умиватися ніколи не зможемо, — захлипав Вова.

— І зуби чистити, — захлипав Вітя.

— Бо як же ратицями умиватися і чистити зуби!..

Довго вони плакали, нарікаючи на свою долю. І так

у сльозах і заснули десь аж під ранок важким тривожним сном.