Бош Бермак привів їх у велике стійло і припнув до залізного кільця, що стирчало у стіні високо над землею.

Посмикав налигача, перевіряючи, чи міцно прив’язав, і задоволено мовив:

— О, самі не одв’яжетесь, не дістанете. Ну, приємного апетиту, дорогі гості! На добраніч!

Він вкинув їм сіна і пішов.

У стійлі якраз була вечеря. Праворуч од Віті і Вови стояв сірий в яблуках кінь, за ним кобила, ліворуч руда корова.

— Ой, які ми бідні! — заскиглив Вітя.

— Ой, які ми нещасні! — заскиглив Вова.

— Ой, що ж тепер з нами буде? — заскиглили вони вдвох.

— Дядечко Кінь! — благально сказав Вітя, бо він стояв ближче до коня.

— Тітонько Корово! — благально сказав Вова, бо він стояв ближче до корови.

— А скажіть нам, будь ласка, куди це ми потрапили?

Тітонька Корова нахилилася до них і тихо спитала:

— А ви хто такі й звідки?

І близнята, захлинаючись і перебиваючи один одного, розказали їй, як вони легковажно, за власним бажанням зробилися козенятами і що з цього вийшло.

Тітонька Корова глянула на них своїми сумними коров’ячими очима і зітхнула так глибоко, як уміють зітхати лише корови:

— Ех, бідні близнята! Мені вас дуже жаль! Ви потрапили у лиху чаклунську країну Пуршамію, де нічого хорошого на вас не чекає.

І вона розказала їм, що то за країна.

То була країна, де страшенно ненавиділи й мучили тварин. Їх без кінця цькували, катували, били, різали, пекли, смажили і варили. Править країною королева Пуршама. Вона їсть шашлик виключно з маленьких ягнят. А оце сьогодні їй забажалося покуштувати печеню з маленьких козенят, якої вона ніколи ще не їла, оскільки кози в їхній країні не водилися. То вона послала по козенят свого придворного чаклуна Відівіс-Пампаса. Отже…

— Ой-йой-йой! — затремтіли Вітя й Вова. — Що ж нам робити? Ми ж так загинемо!