— Вва-ай! — заверещав з переляку Бош Бермак, бо ж не видно йому було у темній печі, хто там і що. Та як кинеться од печі, та як перечепиться об коцюбу, та як беркицьнеться догори дригом, та як затопить Бом Штексу ногою у самісіньку носяру. А Бом Штекс — шургиць! — у вікно, та перекидом надвір, та згори прямісінько на спину тітоньці Кобилі. А тітонька Кобила я-ак хвицне — Бом Штекс мало не під хмари та — ляп! — на землю. А Бош Бермак і собі сторчака через вікно надвір, — щоб самому не лишатися у пекарні. Жорстокі завжди боягузи.

Прочумались надворі Бом Штекс і Бош Бермак, стали рачки один проти одного, дивляться, як барани.

— Бо… Бо… Бо… Бо… Бо-ш! — пробекав Бом Штекс. — Що… що таке?

— Та… та… та… — забелькотів Бош Бермак. — Та… там… у печі… щось здоровеннецьке і рогате. Якісь два скажених бики, чи що! Трохи руку мені не з’їли.

— Тю! Та ти що! А навіть як і бики. Ти ж різник. Що тобі бики! Ти ж усяку худобу ріжеш.

— Ага! А як там темно…

— Ану тебе! Ох-х! Трохи шию не поламав через тебе! Ох-х! Все болить! Ох-х! — простогнав Бом Штекс. — Ходімо подивимось, що там таке, та виженемо їх з печі. Ніколи мені. Не встигну спекти торта — королева мене з’їсть. Ходімо.

— Тільки ти перший, — швидко промовив Бош Бермак. — Бо… бо в мене… нога болить.

Бом Штекс і Бош Бермак підвелись і, крекчучи, по дибуляли в пекарню.

А в цей час у печі близнята-козенята гарячково думали, як їм знайти вихід із, здавалось безвихідного становища.

— Вітько, — прошепотів Вова, — а ти пам’ятаєш те заклинання, за допомогою якого чаклун зробив із нас козенят?

— Пам’ятаю, — прошепотів Вітя.

— То, може, за допомогою його можна обернутися назад на хлопчиків?.. Все-таки з хлопчиків, може, печені не робитимуть.

— Давай спробуємо.

— Давай. Тільки одночасно, бо…

— Ясно. Звичайно, кому це треба, щоб хтось із нас обернувся перший.