— І не треба на кожному кроці говорити «будь ласка», «дякую», «вибачайте»… Слухай, Вітько, а ти б хотів, щоб ми раптом стали козенятами? Хоч на день? Га?

— А що ж! Хоч до річки збігали б самі покупатися… Хотів би.

— І я.

І тут раптом з-за паркану почувся свистючий голос:

— Це ми можемо влаштувати.

Вітя і Вова здригнулися від несподіванки. Потім зиркнули у шпарку. За парканом, на вулиці, біля підворіття сидів жебрак. З дерев’яною ногою, на милиці, з довгим гачкуватим носом. У нього був один-єдиний великий жовтий зуб, який стирчав з губатого рота.

Хлопчики дуже здивувалися. Вони ніколи в житті ще не бачили живих жебраків, тільки в кіно і по телевізору. А жебрак тим часом спритно підповз ближче до шпарки і з присвистом зашамкотів:

— О, шановні громадяни Вітя і Вова, я чув, що ви б хотіли обернутися на козенят. Це прекрасна ідея! Я сам колись був один час маленьким козенятком. Це не життя, а казка. Стрибаєш, бігаєш, мекаєш, бекаєш, і ніяких тобі турбот. І ніхто тебе не учить, ніхто тебе не виховує, ніхто тобі не читає мораль.

— Отож-то й воно, — сказав Вітя.

— Саме так, — сказав Вова. — А… а хто ви такий?

— Ну я… я… — зам’явся жебрак. — А яка різниця? Я хочу вам допомогти. Я можу обернути вас на козенят.

— А як… звідки ви це можете? — спитав Вітя.

— Де ви навчились? — спитав Вова. — Ви вчений, академік?

— Ні, я… так би мовити… Я сам навчився… Самоучка я… аматор…. Чаклун-аматор. Це моє захоплення. Хобі — як тепер кажуть. Бачите, працювати я не можу, інвалід, от і доводиться… — він жалібно шморгнув носом.

Хлопчикам стало його шкода.

Вова хотів був спитати: «Чому ж ви не відновите собі ногу, раз ви вміете чаклувати», але посоромився.