— А… а як ви це робите? — спитав Вітя.

— Ну, це, звичайно, важко, але якщо ви мені допоможете, я зроблю. Головне — треба, щоб ви дуже-дуже захотіли стати козенятами, і тоді я…

Вітя подивився на Вову. Вова подивився на Вітю. Чесно кажучи, їм уже не дуже хотілося стати козенятами, але було якось незручно перед цим самодіяльним чаклуном-аматором, який так жалібно шморгав носом.

— То як, Вітько, захочемо? — непевно спитав Вова.

— Я знаю… — знизав плечима Вітя. — Якщо не надовго, на півгодинки… Бо скоро ж тато з роботи прийде. Ми ж сьогодні ідемо на іменини до тьоті Наді.

— Нас через це мама і з дитсадка раніше забрала, — пояснив Вова.

— На півгодинки, на півгодинки! — закивав чаклун. — Можу, навіть на десять хвилин. Будь ласка. Хто перший?

— Як — хто перший? — перезирнулися Вітя й Вова. — Ми обидва перші. Ми завжди разом. Тільки разом.

Авжеж, вони ж були близнята. їм завжди купляли все однакове, і одягали однаково, і їли вони одне й те саме. І завжди були рівні. ї як же це так, щоб один із них став козенятком, а другий ще лишався хлопчиком! Ні. тільки разом.

— Я так не можу, — закопилив свою товсту губу чаклун.

— Я ж все-таки не фахівець, а аматор. Треба рахуватися… Знаєте, давайте так ви одвернетесь один від одного, я вас по черзі зроблю, а потім ви повернетесь, і буде ніби ви одночасно. Ну, будь ласка.

— Ну, гаразд, — зітхнули Вітя й Вова і одвернулися один від одного.

Сперту голос чаклуна пролунав з-за паркану біля Віті:

— Вітя-Відівітя-Відівіс-Пампітя! Відівіс-Відівас-Відівіс-Пампас!

Потім таке ж саме заклинання пролунало біля Вови:

— Вова-Відівова-Відівіс-Пампова!

Відівіс-Відівас- Відівіс-Пампас!

Після чого чаклун задоволено хмикнув і сказав:

— Все! Можете обертатися.

Хлопчики обернулися і заблимали один на одного очима.