Довго йти їм не довелося. Минула якась хвилина, і вони вийшли на берег зворотного боку річки. Пара розвіялася, і вони побачили, що стоять перед залізною брамою, з щілин

якої валує дим.

— Відівіс-Відівас-Відівіс-Пампас! — голосно сказав чаклун.

Брама зарипіла й відчинилася.

Перше, що побачили близнята-козенята, коли зайшли, — це велике вогнище, на якому щось смажилося. Біля вогнища сидів здоровеннецький ікластий кабанюра з ключами і з ножем при боці. Перед ним лежала якась книжка. Він вирізував з неї лезом сторінки, жмакав і кидав у вогнище. Вгледівши чаклуна, кабанюра підхопився, низько вклонився і промовив:

— Приємного апетиту!

— Смачного! — відповів чаклун.

Так, мабуть, тут прийнято було вітатися, бо ні кабанюра, ні чаклун в цей час нічого ж не їли.

Після цього кабанюра підскочив до воріт і замкнув їх на великий засув.

І враз чаклун зареготав і жбурнув милицю у вогонь. А сам затанцював, приспівуючи:

— Обдурили дураків на шістнадцять кулаків! Обдурили дураків на шістнадцять кулаків!

Зовсім як дражнило Васько Бобир з їхнього дитсадка.

І тільки тут вони побачили, що чаклун зовсім не кривий, що в нього прекрасні обидві ноги. І з жахом зрозуміли, що він їх підступно обдурив і вони потрапили в пастку.

Нареготавшись удосталь, чаклун ляснув у долоні і гукнув:

— Гей, Бош Бермак!

Наче з-під землі виріс рудий здоровеннецький дядько:

— Придворний різник королеви Бош Бермак вас слухає Ваше Високочародійське Чаклунство!

— Візьми цих двох дурних козенят, Бош Бермак, і постав у стійло. Та нагодуй добряче, щоб до ранку не охляли, бо королева Пуршама буде незадоволена. Це ж почесні гості королеви. Ха-ха-ха! Отож пильнуй! Як з ними що станеться — я з тебе зроблю жменьку попелу. Відівіс-Відівас-Відівіс- Пампас! — і чаклун зник.