Бош Бермак накинув иа Вітю й Вову налигач і потяг.

Королівський різник ішов і весело співав таку пісню:

Ніхто не ріже спритно так,

Як Бош Бермак!

Як Бош Бермак!

Ой ля! Тру-ля-ля!

Мене вбивство звеселя!

І ніяка і це собака Не втекла від Бош Бермака.

Ой ля! Тру-ля-ля!

Не втечете звідсіля!

Бо за поясом ножака є завжди у Бош Бермака.

Ой-ля! Тру-ля-ля!

Бош Бермак вам не теля!

Не теля я, а різник І зроблю із вас шашлик.

Ой-ля! Тру-ля-ля!

Мене вбивство звеселя!

Близнята-козенята дріботіли за ним на налигачі і тільки жалібно мекали.

Бош Бермак привів їх у велике, стійло і припнув до залізного кільця, що стирчало у стіні високо над землею.

Посмикав налигача, перевіряючи, чи міцно прив’язав, і задоволено мовив:

— О, самі не одв’яжетееь, не дістанете. Ну. приємного апетиту, дорогі гості! На добраніч!

Він вкинув їм сіна і пішов.

У стійлі якраз була вечеря. Праворуч од Віті і Вови стояв сірий в яблуках кінь, за ним кобила, ліворуч руда корова.

— Ой, які ми бідні! — заскиглив Вітя.

— Ой. які ми нещасні! — заскиглив Вова.

— Он, що ж тепер з нами буде? — заскиглили вони вдвох.

— Дядечко Кінь! — благально сказав Вітя, бо він стояв ближче до коня.

— Тітонько Корово! — благально сказав Вова, бо він стояв ближче до корови.

— А скажіть нам, будь ласка, куди це ми потрапили?