— То як, Вітько, захочемо? — непевно спитав Вова.

— Я знаю… — знизав плечима Вітя. — Якщо не надовго, на півгодинки… Бо скоро ж тато з роботи прийде. Ми ж сьогодні ідемо на іменини до тьоті Наді.

— Нас через це мама і з дитсадка раніше забрала, — пояснив Вова.

— На півгодинки, на півгодинки! — закивав чаклун. — Можу, навіть на десять хвилин. Будь ласка. Хто перший?

— Як — хто перший? — перезирнулися Вітя й Вова. — Ми обидва перші. Ми завжди разом. Тільки разом.

Авжеж, вони ж були близнята. Їм завжди купляли все однакове, і одягали однаково, і їли вони одне й те саме. І завжди були рівні. Ї як же це так, щоб один із них став козенятком, а другий ще лишався хлопчиком! Ні, тільки разом.

— Я так не можу, — закопилив свою товсту губу чаклун. — Я ж все-таки не фахівець, а аматор. Треба рахуватися… Знаєте, давайте так ви одвернетесь один від одного, я вас по черзі зроблю, а потім ви повернетесь, і буде ніби ви одночасно. Ну, будь ласка.

— Ну, гаразд, — зітхнули Вітя й Вова і одвернулися один від одного.

Спершу голос чаклуна пролунав з-за паркану біля Віті:

— Вітя-Відівітя-Відівіс-Пампітя! Відівіс-Відівас-Відівіс-Пампас!

Потім таке ж саме заклинання пролунало біля Вови:

— Вова-Відівова-Відівіс-Пампова! Відівіс-Відівас-Відівіс-Пампас!

Після чого чаклун задоволено хмикнув і сказав:

— Все! Можете обертатися.

Хлопчики обернулися і заблимали один на одного очима.

— Он, у тебе-е-е… — пробекав Вітя.

— Що у ме-е-ене? — промекав Вова.

— У тебе-е-е… ріжки!..

— І у тебе-е-е…

— Ой, ми стали козенятами!

— А що я вам казав! Хе-хе-хе! А ви не вірили!

— Ой, а чого у нас хвостики такі ме-е… ме-е… м-не козенячі! — здивовано мекнув Вова.

Хвостики у близнят справді були не короткі, як у козенят, а довгі, з китицями на кінцях.

— Я не винен! Я не винен! Це не я, — запротестував чаклун. — Це, мабуть, ви не до кінця дуже хотіли. Це ви не старалися. Я ж не фахівець! Я ж аматор!