— А, нічого! Бе-е-айдуже! — бекнув Вітя. — Так навіть краще, зручніше.

І він почухав своїм хвостом собі за вухом.

— От і чудесно! Відівіс-Відівас-Відівіс-Пампас! — і чаклун замовк.

Близнята-козенята зазирнули у шпарку — чаклуна за парканом не було. Чаклун зник.

— Бе-е він? — здивовано бекнув Вітя.

— Ме-е знаю, — розгублено мекнув Вова.

— А, бе-айдуже! — махнув хвостом Вітя. — Якихось бе-есять хвилин бе-ути нам козенятами — не бе-удемо гаяти часу!

— Ме-е будеме-о! Ме-абуть, так і треба! — махнув хвостом Вова. І близнята-козенята підстрибом побігли до річки.

З розгону кинулися вони у воду і давай хлюпатися, плавати і пірнати. Їм було так гарно й весело! Ніхто не гукав з берега: «Вітю, вилазь!», «Вово, не запливай!» Ніхто не хапав їх за ратиці і не тяг із води. Плавай і пірнай скільки хочеш.

Накупавшись, вони лежали на березі, валялися і перекидалися у траві.

Потім знову купалися-хлюпалися, плавали і пірнали, забувши про все на світі.

Ніхто їм не заважав. У тому місці берег був безлюдний. Лише далеко, ген-ген під вербою, якийсь старий рибалка сидів із вудочкою. Але він був дуже завзятий рибалка, сидів, ушнипившись у поплавець, і нічого в світі не помічав.

Сонце пішло вже на вечірній пруг, тіні подовшали, потягло прохолодою.

— Ой, Вітько, що ме-е собі думе-еєм! — мекнув раптом Вова. — Це ж уже тато з роботи прийшов. Нам же до тьоті на іме-енини.

— Швидше на бе-ерег! — бекнув Вітя.

Вони вискочили на берег, обтрусилися.

— А бе-е ж це чаклун? — розгублено бекнув Вітя. — Нам же требе-а уже обе-ертатися на хлопчиків.

— Авжеж. Ме-е ж ме-е можемо так іти на іме-енини! — жалібно замекав Вова.

— Може, ото він? — І Вітя показав ратицею на рибалку під вербою.